Саша Кольцова: «Маєш наповнитися українським контентом, аби стати українцем, яким не був. А ми всі були так собі українцями»
Зараз Україна популярна на Заході, українців сприймають інакше, ніж два роки тому, на закордонні українські заходи приходить велика аудиторія. Але чи всі митці сьогодні дійсно на правильній сторінці історії? Яка роль публічної особи в царині культури з огляду на певні зміни в ідентичності?
До повномасштабного вторгнення я була достатньо песимістично налаштована, тому що для мене було очевидно, що відбувається реванш Росії в медійному українському просторі. Я бачила нові українські групи, які почали з російського репертуару. І це була тенденція. І це виглядало достатньо тривожно.
Коли відбулося повномасштабне вторгнення, контекст сильно і швидко помінявся. Цей процес повернення до того, що українське — це круто, який раніше займав 7–10 років, цього разу зайняв 4–6 місяців. Тому що люди почали виходити в медійний простір на своїх сторінках і казати: «Усе, російською — ані слова, жодної пісні, я перекладаю репертуар, я буду спілкуватися в соцмережах тільки українською».
Для багатьох ці «маркер ідентичності» і «маркер ідентичності як творчої одиниці» були рознесені: ось тут я українець, а ось тут я творча особистість, яка хоче знімати кліпи за гроші, які мені можуть дати російські глядачі або російський бізнес. Зараз відвалилася частина можливостей через долученість до російського ринку. Залишилось тільки одне, ще й підживлене болем від початку війни. І мені здається, дуже багато хто з артистів себе переосмислив наново. І якщо раніше люди боялися це робити: «Ось я перейду на українську, в мене впадуть прослуховування стримінгів, і я замість 10 тисяч доларів на квартал буду отримувати півтори — як я буду жити? Як я буду годувати колектив, знімати, записувати, фотографувати, наймати команди?» Не всі були готові цим пожертвувати. Багатьох людей зупиняла втрата аудиторії та коштів. Але немає нічого потужнішого за війну, що спонукала моїх колег визначитися.
Чи справжня ця зміна і чи стала? Де межа щирості? Адже, на жаль, ми можемо жити у війні дуже багато років, кон’юнктура може змінюватись.
Ми з вами ніколи не дізнаємося, хто перейшов через розуміння кон’юнктури, а для кого це ціннісний вибір. Я розумію, що у випадку Світлани Лободи потрібно було б скоротити свою аудиторію на 90% — і вона була до цього не готова. Тому зараз у неї виходять російськомовні треки для росіян, які проживають у країнах Балтії, наприклад. Вона не погоджується бути тільки українською співачкою. І, як я розумію, не має такого вибору: світовий масштаб чи Україна. Тому що у світовому масштабі вона не була затребувана. На відміну від, наприклад, гурту «ДахаБраха» чи українських глобальних музичних брендів у танцювальній чи академічній музиці. І в неї вибір, чи втратити 90% своєї аудиторії, своїх статків, своєї впізнаваності. Але людина на шляху. Таких людей дуже багато, просто вона перед очима.
Ми не бачимо керівників поліграфічних підприємств або виробників плитки, для яких це також був вибір, бо деякі торгували з Росією. Вони роблять аналогічний вибір. Просто він не публічний. І вони не працюють у сфері культури. Але давайте не забувати, що після цивілізації залишаються тільки культурні свідчення її існування. Якщо Україна залишить щось після себе в музеях, то це будуть твори мистецтва. І це мають бути українські твори мистецтва.
Як би це не звучало поверхово, поп-музика в цьому плані є дуже важливою. Тому що люди асоціюють себе з музичними творами, з емоційним зарядом у них, вмикають їх на свята, наспівують, роблять супроводом своїх персональних подій. Вони починають мислити та відчувати цими словами. А якщо це слова іншою мовою, якщо це слова мовою країни, яка прийшла сюди знищувати українське, це розрив ідентичності. І дуже багато людей у нашій країні жили в цьому розриві ідентичності. Коли на свята, особливо покоління 40–50+, хотіли чути веселу ретромузику 1980-х років, звісно, російську. Зараз вони відкривають для себе, умовно кажучи, українську класику естради, наприклад, Степана Гігу. І це без іронії, тому що ця емоційна ніша є.
Як зробити музику однією з основ національної ідентичності
Я не можу сказати, чи змінюються мої колеги свідомо, чи хочуть за рахунок того, що Україна зараз популярна, вийти на ширшу арену. Багато гуртів уперше виїхали за кордон як українські гурти. І я кажу не про тих, хто співає для українців на площах, збираючи донати. Багато молодих гуртів починає з’являтися на американських радіостанціях, тому що нова українська музика — це цікаво. І співають вони українською або англійською. Це процес. Але ми маємо не забувати, що немає культури — немає країни.
Якою є аудиторія артистів для фандрейзингу за кордоном на потреби України? Це українці, які виїхали і тужать за Батьківщиною, чи це вже якась глобальна політична нація, що формується?
Ми маємо стати видимими. Ми маємо стати видимими так, як була видима весь цей час російська культура. І коли наші актори, митці, музиканти стають амбасадорами України у світі, їхній громадянський обов’язок тлумачити світу нашу культуру. Весь цей час тут була потужна культура, вона є й розвивається, але на неї завжди дивилися крізь лінзу Росії, що фактично знищувала нас в культурному просторі й робила нас невидимими.
Ми дуже багато часу були в тіні навіть для внутрішньої аудиторії. Ми не знаємо своїх художників в обличчя, ми не знаємо своїх оперних співаків в обличчя, ми не знаємо своїх вчених в обличчя, на відміну від російських та радянських. Ми не знаємо своїх видатних особистостей. Більшість з нас не може назвати десять картин українських сучасних художників. Ми не знаємо нічого. Мене інколи запрошують читати лекції про ідентичність. Я показую портрет фізика Івана Пулюя, композитора Бориса Лятошинського, та ніхто не може сказати, хто це. Натомість ми всі знаємо, як виглядає Петро Чайковський, чи не так? І мені здається, що це рух і назовні, але і всередину України. Тому що ми маємо деанонімізувати для себе українську культуру.
Наша власна культура недостатньо увібрана в наше суспільство, і тому ми готові споживати західне чи російське. Тому так важливо, кому належать медіа, яка в них культурна політика, тому культурна політика взагалі важлива. Я, на жаль, чи на щастя, з генерації людей, які приносили на українські радіо та телебачення українську пісню українською мовою. Я з Києва, для мене українська — це друга мова, у мене російськомовна родина. Але це був наш свідомий вибір створювати пісні українською. Я пам’ятаю дуже добре, коли моєму поколінню розповідали, що українські пісні на радіо це — екзотика: «У нас є ВВ та ОЕ — і досить. Ну ви ж розумієте, що це щось «мєстєчкове». Я пам’ятаю, коли реклама була російською мовою. Коли в рекламній агенції клієнт міг сказати: «Можете поменять слово «шкіра» на какое-то другое, а то так себе звучит». І зараз для нас це, звичайно, дико, тому що ми абсолютно в іншому контексті живемо.
Кожен голос з України — чи ти турист, чи ти виїхав до родичів, чи ти мешкаєш у Польщі — ти маленький амбасадор. Ти маєш знати своє мистецтво та свою мову хоча би трішечки — спілкуйся суржиком. Вживай половину слів, як твоя бабуся, яка скорше за все, була примусово русифіксована десь під Полтавою. Російська мова більше не є мовою престижу для інтелігентних людей. Більше не потрібно будувати свій образ як освіченої людини через читання Булгакова і Достоєвського. Ти тепер маєш розуміти, про що писав Стус, розуміти, що до чого було в «Тигроловах» Багряного чи в «Сонячній машині» Винниченка . Ти маєш наповнитися українським контентом, щоби стати українцем, яким ти не був. А ми всі були так собі українцями. Треба дати собі нове розуміння цього.
Пропагування української культури має бути фінансово підкріплене. Наприклад, російська культура на Заході виросла за рахунок слов’янських студій в університетах, коли майбутніх політиків, державних діячів вчили, чому російська культура така велика. В Україні немає таких ресурсів, щоб діяти дзеркально. Але щоб діяти адекватно за менші ресурси, напевно, потрібен інший підхід. Чи може культура розвиватись за рахунок бізнесу та інвестицій, чи це виключно має лежати на плечах держави?
Мені здається, що якраз поява Українського інституту, хай пізня, є надзвичайно важливим сигналом того, що держава починає розуміти важливість культури. І якраз культура мала би бути пріоритетним напрямом фінансування. Я розумію, що спершу зброя, спершу безпека країни, але культура це надзвичайно важливо, тому що це запорука виживання і запорука того, що нам дадуть ще й зброю. Якщо вам нема чого показати, що ви привносите в світ як нація, як держава, то який ваш внесок в існування цієї планети? «Є якісь люди, якесь плем’я, але от є Пушкін. А ви що робите? Навіщо вам виживати, якщо ви не продукуєте щось для світу?» А ми насправді продукуємо дуже багато для світу. І я дуже рада, що з’явилися представництва Українського інституту у Франції, у Німеччині, що починає відбуватися цей міжкультурний діалог. Інституції починають звертатися до наших представництв там.
Наша країна, наша держава дуже тривалий час через росіян не мала можливості розвиватися в культурному, фінансовому, в різних сенсах. Але зараз у нас є історичний шанс звернути увагу на культуру і дати їй достатньо простору. Чи це має бути лише держава? Ні. Бізнес має розуміти: сьогодні ти вкладаєш у культуру, а завтра продовжуєш існувати на тих умовах, про які ти домовився з державою. Разом має бути розуміння, що існування культури – це запорука існування бізнесу, просто в іншій перспективі. Тобто, якщо ти сьогодні не купуєш картину українського митця, не слухаєш на стрімінгах українську музику, ти будеш слухати чужу, ти будеш інвестувати в чужі ринки, тобою будуть володіти інші, чужі правила не задані тобою. Споживання культури – це те, як ми розпоряджаємось своєю свободою. Та я не знаю, наскільки це близько людям, які займаються бізнесом. Але якщо подивитися на історію взаємодії американського бізнесу і американської культури, за рахунок чого з’явилися ці прекрасні зали, виставки, центри мистецтва, то можна побачити, що в цьому є кореляція. У них дуже потужна підтримка мистецтва бізнесом, і, я гадаю, що це правильний і далекоглядний приклад для нас.
Бізнес уже думає про цю додану вартість інвестиції капіталу, тому що це культура, ідентичність — це все пов’язано з безпекою. Ви отримуєте бізнес освіту в системі Києво-Могилянської бізнес школи, спілкуєтесь із великою кількістю бізнесменів з різних сфер. Чи є надія, що може бути колаборація між митцями і бізнесом заради безпеки?
Дуже важливий приклад – шоу-бізнес в структурі шведської економіки. Вони експортують дуже багато послуг для шоу-бізнесу, і це у них пряма стаття прибутку в держбюджет. Мені здається, що бізнесмена, звичайно, цікавлять цифри, показники і бенчмарк. Але їм хочеться бути залученими до чогось більшого, бути важливими для суспільства і мати позитивний фідбек від колег та споживачів. Зараз, спілкуючись з колегами та одногрупниками, я, радше, бачу позитивні напрямки. Вони цікавляться, вони хочуть бути частиною культурної спільноти. Колись давно такі люди просто вигрібали гроші звідси, а культурно розвиватись їздили в Париж. Але зараз такого немає. Багато кому з них хочеться мати свою галерею тут, хочеться розбиратися в українській скульптурі. І мені подобаються ці тенденції.
Мій магістерський проект — це прикраси з використанням скла з музею Ханенків, яке розбилося від вибуху 10 жовтня 2022 року. Чи це бізнес? Ні, це не бізнес, але це привід поговорити з іноземними дипломатами про те, де зараз знаходиться українська культура. І зараз бізнесмени, коли адвокатують наші інтереси, не кажуть про своє зруйноване ракетами майно. Вони кажуть: «Дивіться, нашу країну знищують — зруйнований музей Сковороди. Там гинуть пам’ятники культури, так, як вони були знищені на початку століття Росією, наприклад, дерев’яна українська архітектура у Києві». Для них це також важливо.
Культура інвестицій, які не приносять прямий прибуток – це про практику думати. Є така теорія, що прибуток будь-якого бізнесу у понад 120 тисяч доларів на рік для людини вже не приносить задоволення. Тобто все, що вище, вже не змінює якість життя. Тому інвестиції, які прямо не капіталізуються, це — можливість купити собі щастя. До повномасштабного вторгнення можливості фандрайзингу та збору ресурсів від простих громадян на потреби армії, на закриття потреб шкіл тощо — це було щось примарне. А в деяких країнах це вже столітня історія, коли певну частку свого прибутку бізнес інвестує в доброчинність, благодійність, якісь такі позитивні речі. Як висновки щодо сталості культури фандрейзингу в нас?
Коли бізнесмени хочуть брати участь у фінансуванні культурних проектів, вони себе все таки увічнюють. І, можливо, ніхто не буде пам’ятати твою пачку соку, але всі будуть пам’ятати, що це шкільне бомбосховище було відкрите за участі гідного громадянина. І, якщо раніше казали, що у кожного бандита була побудована церква, то зараз у кожного пристойного бізнесмена має бути українська картина на стіні, на весіллі у нього має зіграти український колектив, він має купувати інтелектуальний продукт українських архітекторів та інших митців. Тобто він має залишати гроші тут і бути гідним членом суспільства, який робить внесок у це суспільство.
Це не лише про “проявити себе”. Це також і про те, що ти лишиш дітям, крім спадкових хвороб. За великим рахунком — лише гарну пам’ять про себе та репутацію. Ми розуміємо, що у нас не було цієї тривалості, яка є в аристократичних сім’ях Заходу, що не зазнали втрат під час перебування під російською окупацією або війни. Кав’ярні відкриті на початку століття все ще є у Відні. Або картина на стіні, куплена ще бабусею у хорошого художника початку ХХ ст. У нас такого немає, тому що нас час від часу просто вирізали з цього простору — ГУЛАГ, Голодомор, розстріли, Сандармох, Биківня. Всі ці трагедії розпорошили тяглість українських людей, які вважали себе нащадками козаків, а не одразу народилися в сім’ї радянських інженерів. І лише за рахунок того, що в твоїй сім’ї з’являються люди, долучені до великих культурних процесів, з’являється сімейна тяглість. Зараз ти вже не залишиш цукровий завод, тому що надто високий ризик того, що він буде зруйнований російськими ракетами. Але ти можеш встигнути врятувати життя, врятувати мистецтво, долучитись до створення чогось більш вічного, ніж наші вісімдесят років. І мені здається, що коли як не зараз робити це, ставати частиною перемоги і історії.
У кожен період історії, кожне сторіччя Росія вирізала українську інтелектуальну еліту. І це також має наслідком, що ми когось не знаємо. Як, на Вашу думку, має виглядати еліта зараз, або як виглядає та, яка є?
Коли я бачу, що гине організаторка «Нью-Йоркського літературного фестивалю» Вікторія Амеліна, я розумію, що це не просто смерть однієї людини. Це вражає тисячі людей, на яких вона впливала за рахунок фестивалів, за рахунок своєї активності. Так згасає сектор. Тому що таких людей мало. Ми невелика країна, хоч є і крупною європейською державою. Але коли я бачу Олександра Положинського чи Андрія Хливнюка в окопі, то я боюся, що цей сектор згасне. Я боюсь, що якщо з ним щось трапиться, то це буде непоправна травма для дуже багатьох людей. І я дуже сподіваюсь, що їх командування теж це розуміє. Багато моїх колег зараз зі зброєю в руках — актори, митці, музиканти, продюсери. Я за них хвилююсь, тому що розумію, що за кожною цією людиною стоїть тисяча людей, на яких вони впливали — робочі місця, інфраструктура. А головне – цей вплив на ментальність, який вони мали, гуртуючи навколо себе та свого мистецтва. Я розумію, наскільки все це крихке!
Мені здається, що еліти за одне покоління не створюються. Є окремі відповідальні лідери, які усвідомлюють, що відбувається, але вони постійно ніби підвішені в повітрі. Їх хтось може перекупити, переконати, вони можуть виїхати, не повернутися. І для того, щоби з’явилася еліта, нам потрібно хоча би сто років без війни. Зараз є окремі світлі особистості, за якими спостерігаю, на яких я підписана, читаю, цікавлюсь. Відчуваю хвилювання, що в один день їх не стане. А це може статися в мирному Києві в будь-який день: просто полінуватися спуститися бомбосховище, продовжувати пити латте під час балістики. Тобто перед тим, як відповідати на запитання про відповідальність еліт, потрібно сформувати умови, щоб усі ці люди не загинули. Тому нам потрібно багато зброї, багато західної підтримки, багато культурної адвокації на Заході, боротьба з вадами всередині країни.
Відеозапис інтерв’ю можна подивитись за посиланням.
