Сергій Рудик: "Ми житимемо в умовах постійної небезпеки. Дуже важливо, щоб після нашої перемоги не пішла політична хвиля заспокоєння

- На початку минулого року західні партнери попереджали нас, що росія планує повномасштабний напад на Україну. Ви були одним із тих, хто дослухався до цих застережень. Але чи були готові до такого розвитку подій?

- Я виріс і сформувався, як політик, у такому середовищі, де розуміння неминучості війни з росією було на рівні підсвідомості. Я на 99,9 відсотків був переконаний, що це лише питання часу. Але мені й моїм близьким, як і усім українцям, не хотілося вірити, що це відбудеться саме в цей період. Я дружині так сказав: "Їдьте до санаторію. Відпочиньте. Якщо все буде нормально – повернетеся". Я їх настільки заспокоїв, що вони взяли з собою мало речей. 23 лютого виїхали до Трускавця і з того часу я їх не бачив. Все спілкування – лише телефоном чи у соцмережах.

Однак у січні-лютому минулого року були чіткі сигнали: працівники посольств західних країн виїхали з України, їхня розвідка попереджала про небезпеку, а наша влада при цьому вперто розказувала про шашлики у травні. Це не вкладалося в голові. Я публічно вимагав від влади пояснень, що ми робимо, де Тероборона, чому не вирішується питання підготовки до війни, чому кошти спрямовуються не на армію, а на дороги? Але відповідей не було.

- Як для вас почалося 24 лютого?

- Десь о сьомій ранку мені подзвонили з Печерського військкомату. Сказали якомога швидше прибути у 25 кабінет. Я в цей час гуляв із собакою, яка залишилася зі мною вдома.

Читав в інтернеті, що відбувається. Колеги писали, що на восьму годину терміново збирається сесія, куди треба прибути. Я завів собаку додому й полетів до Ради, щоб підтримати введення воєнного стану. Хоча напередодні ми голосували за надзвичайний і для мене, тоді було незрозуміло, чому так…

- Ми в кулуарах ввечері 23 лютого теж цьому дивувалися, адже самі ж депутати вже говорили, що повномасштабний напад все-таки ось-ось відбудеться. То чому тоді не ввели воєнний стан?

- Є дві версії: хтось настільки не вірив у можливість нападу або так не любив свій народ, що не попередив про це. Мені важко сказати, який варіант відповідає дійсності. Як потім стало зрозуміло, керівництву держави доносили дані розвідки. Я переконаний, що масштаби трагедії у Бучі, Ірпені, Ворзелі могли б бути значно менші. Частина людей там залишилася через банальну безпечність. Коли ще можна було звідти виїхати, багато хто керувався правилом "травневих шашликів" і просто недооцінював ризики для своїх родин.

- Якою була атмосфера у сесійній залі, коли голосували за воєнний стан? Що відчувалося у повітрі – пригнічення, страх, нерозуміння, розгубленість чи щось інше?

- Через десять хвилин після голосування половини народних депутатів уже не було в сесійній залі (посміхається. – О.М.). З такою швидкістю вони зникли і хутко попрямували у західному напрямку. Ті, хто лишилися, думали, що робити. Події розвивалися наскільки швидко, що я навіть пішов на Погоджувальну Раду, не будучи керівником фракції чи групи. Там було включення Буданова, який зорієнтував нас, які плани у росіян — що вони хочуть взяти Київ у кільце. Після цієї наради я поїхав до Печерського військкомату.

- До речі, чому вони вас викликали? Ви стояли у них на обліку?

- Річ у тому, що я за рік до повномасштабного нападу підписав контракт резерву першої черги до 2026 року з однією з військових частин. Взяв на себе добровільне зобов’язання щороку проходити збори і під час воєнного стану бути мобілізованим у першу чергу. А в документі не було вказано, що я – народний депутат. От людина, яка отримала доручення, всіх обдзвонювала і набрала мене.

Так от я приїхав до військкомату. Мене зустрічає воєнком і говорить, що якраз формується рота охорони, куди мене теж візьмуть. А йому кажуть: "Так це ж депутат!". Він перепитує мене: "Правда?". Я підтверджую. Він: "Так призвати депутата – це кримінальна відповідальність!". Відповідаю: "Орки вже під Києвом! Про що ви зараз думаєте?! Тим більше, ви ж можете не знати, що я – народний депутат, адже в контракті це не вказано". Відказує, що так могло б бути, якби я знаходився, скажімо, у Дарницькому військкоматі, а не Печерському. А в цей час якраз видавали зброю. Мені теж потрібна, адже я на той час мав лише пістолет. Він каже: "Не дам вам зброю. Давайте краще у моєму кабінеті поговоримо, вип’ємо чаю". Тут мені телефоном повідомляють, що колегам роздають зброю у Головному управлінні поліції. Я туди (посміхається. – О.М.). Отримую свій АК. Заїжджаю ще раз додому, забираю сумку з усім необхідним, яка у мене була зібрана, по другому колу їду до Печерського військкомату. Кажу воєнкому: "Мені запис у Трудовій книжці не потрібен. Не хочете призивати – не треба. Зброя у мене вже є. Давайте я на громадських засадах захищатиму Київ. Це не буде ніяким порушенням з вашого боку". От так на початках я і залишився боронити столицю. Був у гущі подій. Розумів, які є ризики. На нашу думку, основним напрямком нападу на Київ був житомирський. Далі – захід з Оболоні, але там дамба, то не так просто. Хвилювалися, що ще підуть з Обухівського. Не знали, що там буде. Уся увага була зосереджена на Святошинському районі. У цьому штабі сектору оборони Печерського і Голосіївського районів я знаходився десь до середини березня.

- Після вторгнення кияни почали масово виїжджати з міста. Якими для вас були ці перші дні?

- Людей практично не було, то було легко їздити по місту (посміхається. – О.М.). Але на початку на Оболоні був прорив, з боку Повітрофлотського проспекту наскок. Ми то їх знешкодили, однак все одно був період загального стрьому. Дуже добре, що місто було поділено на сектори оборони. Кожен відповідав за свій. Десь на третій-четвертий день ми врегулювали питання з блокпостами. Тому що до того мали тут велику проблему, через що навіть несли втрати. Адже часто було важко розуміти, де чужий, а де свій. Тому цей перший період, справді, був достатньо складним. Реагували на все. Зокрема на одяг. Були символи, як розпізнавальні знаки ворога. Розкажу історію, як наші хлопці врятували волонтера. Він завозив у двір продукти. Був у светрі з ромбами. Комусь здалося, що це – розпізнавальний знак ворога. У нього просто розрядили обойму. Швидка не приїжджала – боялися. Наші вчасно його підібрали, коли вийшли на патрулювання. Встигли надати допомогу та доставити до лікарні. Наскільки я знаю, він вижив.

Я теж потрапив у непросту ситуацію. Ми поїхали перевозити гранатомет з Голосіївського до Печерського військкомату. Забрали. Виїжджаємо. Причому в такому місці, що не побачити, звідки рухаємося, було неможливо. Я за кермом. Зі мною два бійці. Тут один з них каже, що по нам стріляють. Дійсно, над нами просвистіли кулі. З блокпоста вибігає якийсь знервований чоловік у формі, починає кричати: "Заглушити машину, вийти, руки на капот!". Вся ця стандартна історія. У мене в голові промайнула думка: це не може бути наш, тому що він не міг не бачити, що ми виїхали з військкомату, то якщо ми зараз підкоримося, нам вистрілять в потилицю і все на цьому закінчиться. Мене й ситуацію загалом врятувало те, що мій пістолет без запобіжника. Поки мої бійці виходили і лягали на землю, я вставляв патронник, а в цей час хтось вибіг із військкомату й почав кричати: "Це наші!". Я розумію, що, виходить, він теж свій, то можна підкоритися наказу. За кілька хвилин розібралися. Ніхто не встиг наробити біди. Ми поїхали далі.

У той день ми у військкоматі якраз зібрали усіх із секторів оборони, представників усіх військових формувань, щоб врегулювати питання паролів, пов’язок і таке інше. Я приїжджаю і переказую цю ситуацію. Ми все вирішили і надалі стало простіше.

- Ви згадували, що народним депутатам видавали зброю. А скільки ваших колег пішли на фронт?

- Я знаю, що зараз воює до десяти нардепів, хоч спікер каже лише про двох.

З Романом Костенком

Не згадує ні моє прізвище, ні Михайла Забродського, ні Людмилу Буймістер. Також пішли захищати країну деякі діти депутатів. Правда, є й ті, що "косять". Так само і з помічниками. Наприклад, мій помічник Максим Зеленський записався до Черкаської Тероборони. Їх там трохи підготували й кинули під Попасну. 29-30 квітня він зник безвісти. Його немає серед вбитих і полонених. Будь-яка інформація по ньому відсутня, і я не можу нічого дізнатися.

- Де ви були після оборони Києва?

- Я офіційно мобілізувався 13 березня. Орки вже почали відходити від Києва. У парламенті одразу з’явився кворум (посміхається. – О.М.) — приїхав Шуфрич з автоматом та інші герої. А я відбув у розташування своєї військової частини.

- А потім на Донбас?

- Не одразу. Мої два рапорти проігнорували. Перший був у березні, другий – у квітні. Тоді зоною відповідальності нашої частини були південні області плюс Донецька.

Також ми очікували на росіян в Одеській. Пам’ятаєте історію, коли декому привиділося, що у Придністров’ї схована військова техніка? Нашою задачею було спрогнозувати можливий напад з цього боку. Ми з групою зробили висновок, що така ймовірність вкрай мала. Через тиждень-два після цієї нашої поїздки виявилося: то було російське ІПСО для нагнітання ситуації, щоб відтягнути наші сили. Тоді я ще раз попросив, щоб нас відправили на Донеччину. Командування навіть опитало весь особовий склад моєї групи, чи вони не заперечують. Усі підтвердили, що за. Але все одно керівництво не погодилося, тому нас залишили у Запорізькій області.

Потім нам запропонували Дніпропетровську. Там якраз було загострення по Кривому Рогу. Зрештою там відбувалися лише ракетні обстріли. Далі я звернувся до командира з проханням змінити підрозділ. З того часу зміг "працювати" на Луганському, Харківському і Донецькому напрямках, зокрема на Бахмутчині.

- Як вас там зустріли місцеві? Військові переказують різні цікаві ситуації. Зокрема розказують про так званих "ждунів", які досі чекають на "русский мир". Ви з такими перетиналися?

- Коли люди побачили результати "визволення", яке продемонстрували росіяни, цих "ждунів" стало поменше. Достатньо було подивитися на Маріуполь, щоб зрозуміти: це не той мир, на який вони очікували.

Знаєте, після 2014 року я неодноразово бував у Бахмуті. У них міський голова керує ще з 1990 року. Я завжди дивувався, як можна на такій близькій відстані від зони зіткнення розвивати місто? Вони мали одну з найкращих в Україні спортивних арен. Ще п’ять років тому тут було дуже гарно. А зараз я побачив зовсім іншу картину. У мене був шок від того, що росіяни тут наробили. Але я ще більше був шокований, коли дізнався від поліції, що у Бахмуті залишається 200 дітей. Як?! Чому їх не вивезли?! Там все зруйновано, сім місяців відбуваються постійні обстріли. Треба зробити все, щоб їх звідти забрати. От мій друг – боєць Тероборни Петро Волощенко зумів вивести хлопчика Стасіка з родиною. Але там ще залишається чимало таких сімей, які потрібно рятувати.

- Ви не запитували у тих, хто залишився, чому не виїжджають?

- Розумієте, у тих, хто там живуть, занижений поріг небезпеки. Люди звикають до всього. Правда, Бахмут тримається. Хоч майже все розбито, а приватного сектору взагалі немає.

- Чому росіяни так вчепилися у Бахмут?

- Версія про те, що дехто хотів здобути собі славу у внутрішніх іграх в росії, має право на життя. Я погоджуюся, що місто не має стратегічного значення. На відміну від Красної Гори, яка неподалік і знаходиться на височині. Завдяки цьому ми зараз можемо контролювати той периметр. У нас установка була такою: не впустити ворога в місто, тому що там легше зимувати. Набагато простіше "працювати" з противником, коли він у полі, аніж сидить у підвалі.

Взагалі донецька лінія захисту була зосереджена по містах. Поки відбувалася ООС, з нашого боку були достатньо сильні укріплення. Взяти їх непросто. Але коли основна маса нападників – це зеки, чиє життя не цінується, наші позиції ними просто закидають. Мене періодично запитують, чи правдиві цифри знищених ворогів? На бахмутському прикладі я бачу, що так. Йдуть, лягають, знову йдуть. Не забирають своїх загиблих і поранених. Ці зеки просто валять напролом. Їх багато. І це зрозуміло, адже росія завжди була країною, де таких вистачало.

- Наша розвідка стверджує, що путін дав наказ до весни захопити Донбас…

- Так це ж не вперше! За цей рік було як мінімум шість дат, як вони мали захопити Донбас. Коли вчергове таке мало статися, ми якраз були на Лиманському напрямку. Наступного разу — на Бахмутському. У такі періоди посилюється наступ, більше працює арта, але поки нам вдавалося витримувати.

- Також прогнозують повторення повномасштабного наступу на річницю минулого. Видається, так і буде. Адже путіну треба розказати внутрішньому споживачу, якими були досягнення за цей рік, і якось пояснити, чому росіяни продовжують гинути в Україні.

- Ми від них уже почули нову інтерпретацію: замість демілітаризації та денацифікації України — спасіння росії. Важко сказати, як він ще промиватиме мізки росіянам. Але ми все одно тримаємося ціною надзусиль. У моєму колі спілкування вже стільки загиблих…

- Справді, загибель наших людей – це найгірше. Платимо високу ціну. Чим довше війна, тим більших втрат зазнаЄмо. І військові виснажуються. Їм потрібні перезавантаження та відпочинок. Пам’ятаю, ви підготували законопроєкт, який дав би право військовослужбовцям виїжджати за кордон, щоб перепочити та побути з сім’єю. Чому вас не підтримують колеги?

- У мене зараз досить специфічне ставлення до того, що відбувається із особовим складом. Дивіться, у нас приблизно мільйон військовослужбовців. З них станом на жовтень-листопад (сьогодні, можливо, цифри трохи змінилися) тільки п’ята частина пройшла через лінію бойового зіткнення. Ті, хто там перебувають, це, передусім, добровольці, які стали на захист країни в перші дні широкомасштабного вторгнення. На мою думку, чимало хто з них пересидів на передовій. Їх можна було б замінити іншими. Коли людина більше трьох місяців знаходиться на передку без ротації, це важко з усіх точок зору – як психологічної, так і фізичної. Я знаю, про що говорю. Нещодавно я зустрів у Бахмуті свого брата. На його прикладі я це теж бачу. Його з жорсткого Півдня перевели на Донбас. Із майже 12 місяців він дев’ять провів на передку. Його підрозділу дають можливість піти на ППД на ротацію. А поки вони чекають, ними перекривають нову дірку, тому що прогнулася лінія фронту – і з Бахмуту переводять в чисте поле. При температурі мінус 15 вони риють окопи, що мало робитися, коли було тепліше.

Військовим треба давати можливість для відпочинку та реабілітації. Оскільки мільйони наших жінок з дітьми перебувають за кордоном, було б правильно дозволити чоловікам-військовим побачитися з ними. Військовослужбовець має право на відпустку до 10 днів. Уявіть собі ситуацію: він був призваний у лютому 2022 року, провів місяців п’ять на передовій, повертається на перепочинок, а родини вдома немає. Дайте йому можливість поїхати до своїх у ту саму Польщу чи Німеччину. Він же довів, що є патріотом! Неповернення у свою частину після відпустки — це дезертирство. Умовно, він що з Києва може не повернутися, що з-за кордону. Але нам треба довіряти цим людям. Чому ми цього не робимо?! Більше того, ще й прийняли закон про посилення відповідальності військових, до якого я, на щастя, не причетний. Виходить, ми не віримо своїм військовим! Як це взагалі?! Людина добровільно прийшла, воює у найгарячіших точках, однак ми потім їй не просто не довіряємо і не даємо можливості побачитися з рідними, а ще й придумуємо нові покарання за те, що, наприклад, пішов з поля бою. Але ж він це може зробити не з власної ініціативи, а й через неправильно відданий наказ і так далі — тут може бути чимало різних обставин. Я погоджуюся, що в армії потрібно тримати дисципліну. З одного боку, можна зрозуміти командування, яке хоче, щоб не прогиналися фланги. Тут теж є проблема. Я бачив доповіді про те, як орки заходили в тил і вбивали тих, хто стояв до останнього. Але навіщо робити з наших героїв якусь категорію особливо небезпечних після того, як вони вже показали, ким є?! При тому, що сьогодні більшість населення України чує про війну лише з новин. Пройдіться по київських кафе та ресторанах. Повно людей, які навіть не згадують про неї. Ця вся історія не є правильною. Що я і продемонстрував та ініціював відповідний законопроєкт. Але його банально блокують, навіть не внесли на розгляд комітету. Тому що у парламенті буде дуже важко пояснити, чому вони не довіряють своїм військовим. Подивіться, як виходить. Частина людей пішли на війну добровольцями, їх зобов’язують занадто довго на межі фізичних можливостей воювати за країну. Решта живуть у мирних містах. А тих, хто тут проявляє явні ознаки асоціальної поведінки, карають повістками. Це що таке?! Кого він там захищатиме?! Так не має бути.

- То ваш законопроєкт просто лежить у парламенті?

- Так. Мені відповіла Безугла, а не Завітневич, який є головою профільного комітету. Написала, що законопроєкт розглядатиметься у встановленому законодавством порядку. "Слуги" ж як роблять? Свій законопроєкт проводять за кілька днів, але якщо ти від опозиції – затягують як тільки можливо. Або ж, банально, реєструють альтернативний законопроєкту, використовуючи якісь позитивні елементи твого, і проводять через комітет. Оскільки у них – абсолютна більшість, чимало хороших ініціатив залишаються поза увагою. Це ж не єдиний законопроєкт, який я зареєстрував. З ними така ж ситуація.

До речі, ви знаєте, що учасника бойових дій мобілізованим майже рік тому уряд почав давати тільки з першого грудня? 15 березня ми внесли відповідні зміни у законодавство, тому що воно було орієнтовано лише на ООС. Ми усвідомлювали, що це потрібно було робити негайно. А Кабмін прийняв відповідні зміни тільки в кінці жовтня. Я тоді першого числа зробив запит на прем’єра. Він дав окреме доручення і наприкінці місяця вони, нарешті, ухвалили це рішення. А треба було просто внести зміни в Порядок. Їм для цього знадобилося сім місяців! Не розумію, чому. Можу хіба здогадуватися. Можливо, не хотіли збільшувати соціальні видатки. Хоча статус УБД не веде за собою тут значного підвищення. Чи недогледіли, чи мали інші пріоритети. Це теж неправильно і підриває віру військових. Наша загальна перемога – не тільки воєнна справа, а й довіра до держави та влади. Тяготи військової служби легше переносяться, коли ти розумієш, що ми усі в одному пориві працюємо на нашу перемогу. Коли військовий під час короткотривалої відпустки попадає в Київ чи якесь інше велике місто і бачить, що нічого на краще не змінюється, це, звичайно, не додає оптимізму. Натомість через прийняті рішення йде нагнітання, що він – потенційний злочинець, людина, якій не можна виїжджати за кордон. Якби ніхто не їздив – це одне. Влада ж тільки зараз ввела обмеження на виїзд депутатів і чиновників. До того каталися. Я дивився на деяких своїх колег і у мене виникали питання. Вони ж не тільки відвідували засідання ПАРЄ чи Ради Європи...

- Декому терміново треба було налагоджувати зв’язки з Тайландом.

- А ще були так звані "батальйони" Монако, Дубаї, Відень. І це ж тільки те, що показали. Скільки ми ще можемо не знати.

- Навіть цивільним таке складно зрозуміти. Що вже говорити про військових. І це все на тлі корупційних скандалів у Мінобороні щодо закупівель. Що ви про це думаєте?

- Зрозуміло, що в Україні завжди була корупція. Однак в рази завищені ціни при закупівлі продуктів для військових – це жах. Яйця по 17 гривень стали просто притчею во язицех. А є ж ще липові документи, якими виділяються кошти на харчування солдатів. Тут давно треба було навести лад і прийняти рішення по закупівлях на конкурентних засадах. Я вже не говорю про прямі закупки у фермерів…

Я реально не знаю, як реагувати на подібні речі в умовах війни. Як інтелігентна людина із трьома вищими освітами я б міг довго розказувати, як має бути. Але нині хочеться сказати коротко: п@дараси! За таке треба яйця відривати.

- Ви побачили армію зсередини. Яка вона?

- Скажу, що мені подобається. Те, що Головнокомандувач не вчився у совкових вузах, і ми рухаємося до стандартів НАТО – це величезні плюси. Є навіть така думка: якби нам вдалося змінити державно-політичне мислення так, як зараз змінюється армія, це було б рушійною силою для зміни країни після закінчення війни.

- А що, на вашу думку, треба було б змінювати?

- Тут висока забюрократизованість. Надто багато паперів. З одного боку, ніби все прописано у статутах та нормативних документах. А коли тобі треба вирішити питання, наприклад, щодо палива чи продуктів, треба пройти стільки процедур, що це виявляється занадто складно.

Також мені не подобається те, що більшість країни, як я вже говорив, живе віддалено від потреб війни. Локалізація фронту на Донбасі та частково у південних областях породила у людей ілюзію відсторонення від війни. Це неправильно і найбільше ранить тих, хто бачать, що відбувається в тилу. Але це питання не до армії, а до всього суспільства. Ми весь час, як мантру, повторювали: нам потрібна професійна армія, маючи на увазі, що буде якась каста людей, яка за нормальні гроші якісно воюватиме, а ми житимемо своїм життям. А мені більше подобається ізраїльський досвід. Я і себе намагаюся на ньому виховувати: не залежно від того, хто ти – депутат, державний чиновник чи бізнесмен, маєш на рівні з усіма володіти зброєю, бути готовим до протистояння та у разі необхідності до командування. Коли закінчиться зима, наші стадіони мають бути заповнені резервістами. Вони повинні тренуватися. Ми зараз говоримо про можливу чергову ескалацію. Вона не має нас лякати. Так, неприємно, що ми можемо знову отримати якийсь посилений наступ та збільшення ракетних обстрілів. Але людям треба до цього готуватися. А зараз таке враження: був перший такий спалах у перші місяці війни, отримали шок, а тепер все нормально і можна навіть качати права у мирних містах. Я говорю про тих, хто відчувають себе "королями джунглів". Так не повинно бути. І це питання вже до суспільства.

- Як вас змінила війна?

- Я тепер менше говорю (посміхається. – О.М.). Став жорсткішим. Як політик, ще рік тому я б не сказав: п@дараси. Зараз можу. А ще мене ця війна навчила більше цінувати прості людські речі.

- Ця війна на виснаження затягнеться на роки?

- Думаю, так. Дві тисячі кілометрів кордону з російською федерацією, яка не планує зникати, це надто багато. Там нікуди не подінуться реваншистські настрої. Вони згадуватимуть про своїх загиблих. Ми житимемо в умовах постійної небезпеки. Дуже важливо, щоб після нашої перемоги не пішла політична хвиля заспокоєння – розмови про мир та хороших росіян. Тому що суспільство може розслабитися. У нас уже був період, коли неправильні орієнтири влади "приспали" суспільну пильність. Відбулося призупинення виробництва власної зброї, продаж її за кордон і тому подібне. А людей навпаки потрібно було готувати до протистояння. У нас же до останнього не говорили, що можливий такий розвиток подій. Навіть боялися розказати про укриття та бомбосховища. Однак тут є одна велика проблема — люди швидко забувають…

- То треба нагадувати.

- Ті, хто воювали, воюють і воюватимуть, нагадуватимуть. Погано лише, що дехто у владі вже починаєте думати не про те і розмірковувати над наступними виборами. Сподіваюся, що це вороже ІПСО, а ми займатимемося нагальними важливими справами, направленими на нашу перемогу у війні.

Ольга Москалюк, "Цензор.НЕТ"

Фото надані Сергієм Рудиком