Військовий та письменник Влад Івченко: "Якби не було тоді УПА, не було б зараз і цього опору. Прийшли б і захопили в перший день Суми, у другий

Саме тоді були написані перші оповідання збірки "Після 24-го" — яскравої спроби відрефлексувати цю війну з різних кутів сукупного українського життєвого досвіду.

Книга вийшла наприкінці 2022, а від літа 2023 Івченко служить у лавах ЗСУ, де його і знайшов "Цензор.НЕТ".

— Згадай, що ти відчував у перший день повномасштабної війни? Ну, справді: Суми, 22 кілометри по прямій до кордону з Росією, а поруч – дружина з маленькою донькою…

- Відчуття дуже різнилися від часу доби. Зранку було страшно-тривожно, але була якась бадьорість і надія. Ми з дружиною одразу відправили доньку до моїх батьків — була ілюзія, що в приватному секторі безпечніше, аніж у багатоповерхових будинках. Плюс я живу поруч з військовою частиною, то ми думали, що якщо будуть бомбити, то десь біля нас. .

Я пішов у військкомат. Там купа народу, всі були налаштовані захищати країну. До обіду все було ок: черги, люди. Але після обіду нас всіх розпустили. І уже почала з’являтися інформація про те, що русня насувається на Суми. Причому, судячи з усього, — без особливих боїв. О третій дня громадський транспорт уже не ходив, і ми з дружиною вирішили пішки іти від нас до моїх батьків. Ми йшли центром і бачили порожнє, в плані влади, місто. По вулиці Герасима Кондратьєва, де зранку біля будівель прокуратури, СБУ, МВД і судів стояли якісь автоматники, зараз нікого! І тут я згадую всю ту купу оповідань з "Наших 20-х" – про те, як в місті змінюється влада. Стара влада здиміла і зараз зайде, мабуть, якась нова влада … І я відчуваю такий холодок історії. Те, про що я тільки читав і міг тільки уявляти, — несподівано я переживаю!

- Та що там казати, за ці роки ми наново пережили багато старого з української історії…Так, і що було далі?

- Ми прийшли до моїх батьків. Якось новини тривожні, нічого не зрозуміло. Потім чую — їде якась техніка. Заліз на горище, дивлюсь: поїхала в бік російського кордону колона з 20 танків. Думаю: ну чого руським їхати в бік свого кордону? Мабуть, це наші поїхали давати бій! Вибігаю на вулицю, там стоять сусіди. Я кажу: це ж наші? – Та які наші? З червоними пов’язками поїхали…

Потім мені скинули вікопомне відео, де по вулиці Харківській їде колона руських танків, яка починалась з "Сумихімпрому" — і тягнулася аж до центру, це кілометрів п’ять!

- Депресивне було видовище.

- Да. І ввечері першого дня я відчував занепад, жах. Суми здали; відповідно, скоро здадуть Харків, потім Київ — і все. Я почав думати про варіанти, як виїжджати. Найстрашніше було те, що тут дружина і донька залишаються. Наші батьки одразу сказали, що вони нікуди не поїдуть. Типу ми тут народилися, тут будемо і помирати. Тобто вони відмовилися кудись їхати. А я розумів, що треба. Як, куди, що?

Пам’ятаю, що ніч не спав і кілька годин не дивився новини. Потім уже не витримав. І знаєш, береш телефон — і тобі фізично страшно. Бо що як зараз відкриєш новини — і прочитаєш, що Харків чи Київ уже захопили? І от я зранку відкриваю – і хоба! Харків стоїть, і Київ стоїть. І ти такий: фух! Видихнув. Зрозуміло, що пи**ць, але ще не остаточний. І я підігрів чаю, сів – а у мене у батьків з вікна видно вулицю. І я бачу: іде мужичок з плешнею і ящиком. Він іде на рибалку! Я дивлюся на нього і думаю: б**, у когось війна, а дядя на рибалку! І це мене якось трошки заспокоїло.

- Типу, життя триває.

- Да, життя триває. Наступний день думав, як вибиратися, як, що. А потім стало зрозуміло, що Сумам якось пощастило, не знаю, яким чином. Русня чомусь не подумала нас окупувати. А потім з’явилась тероборона — і все стало веселіше.

- Ти все-таки не згадуєш бої з росіянами біля тієї самої артяги. А вони вражали.

Скажи, рідне місто у перші місяці війни тебе здивувало? Ти розумів, на що воно здатне, а на що — ні?

- Як виявилось, не розумів. Я не чекав, що з’явиться стільки людей, які підуть в тероборону. А на той момент Суми були якщо не повністю, то на дві третини оточені. І реально ті люди, які тоді пішли в тероборону десь на Волині чи на Галичині, мені здається, що ціна їхніх рішень була поменше, аніж в Сумах, де якби все пішло погано, це могло б стати підставою або для Сибіру або для розстрілу. І те, що така кількість людей вирішила, що вони готові ризикувати, — це для мене був позитивний шок. Чесно кажучи, мені здавалося, що Суми — таке болотяне місто; там є якийсь відсоток відчайдухів, а все інше… Але з’ясувалося, що там були значно більші відсотки громадян.

І ще я дуже здивувався, що руський мир в Сумах затаївся. Усе-таки ми з тобою знали в Сумах купу людей проросійських поглядів. І я боявся, що зараз у нас вийдуть зустрічати "солдатиков-освободителей". Але настільки оцей напад був неспровокований, настільки несправедливий, — що навіть у тих людей, у яких були "русская культура и русский язык", — навіть вони не змогли наважитися радіти цьому вторгненню. Та й на третій, на четвертий день це вже було моментом виживання — бо всі розуміли: якщо ти вийдеш на площу і крикнеш "Слава Росії", то в перші пару секунд ти там і ляжеш.

Фільм Володимира Нянькіна про оборону міста

- Змінімо тему. Тебе мобілізували влітку минулого року. До цього ти встиг написати та видати збірку оповідань про війну, волонтерив, повертав з-за кордону дружину з донькою. Щодо мобілізації – чи були якісь очікування від розподілення? Де, ти вважав, що будеш найбільш корисним для справи?

- Особливих очікувань не було. Ані таких, що гребать, все пропало, ані чогось протилежного. Для себе я вирішив, що ховатися від мобілізації не буду. Чесно скажу, сміливості і відповідальності, щоби піти добровольцем, мені не стало. Я пояснював собі, що від мене залежать і родина, і батьки. Я-то можу піти, а як вони будуть? Насправді, це, скоріше, таке заспокоювання. Але я так вирішив, що нехай як буде – так і буде. І тому їздив містом. Суми оточені блокпостами, я крізь них постійно їздив, не ховався, як, я знаю, купа людей. Там, на блокпості, мені й вручили повістку.

А відносно корисності для справи, то свого часу я закінчував військову кафедру — і нас там готували як артилеристів. У мене військово-облікова спеціальність – командир вогневого взводу самохідної артилерії. Нас вчили працювати на самохадках 2С3 "Акація". І коли я отримав цю повістку, то попросив один з волонтерських осередків, з якими співпрацював, щоб вони зробили мені відношення в одну з нових бригад, яка формувала свій артилерійський дивізіон.

Ми поговорили з командиром цього дивізіону. Він чітко сказав, що кадри дуже потрібні і роботи дофіга. Йому сказали, що я – адекват, не бухаю. Він каже: приїзди. Прислав мені поштою відношення. І я з цим відношенням пішов у військкомат, бо, наївна людина, думав, що на ТЦК це вплине.

- А у ТЦК на тебе виявилися інші плани?

- А виявилось, що ТЦК насрати, що ти хочеш, що ти вмієш, кому ти потрібен. У ТЦК є свій план. І вони сказали: чувак, яка нафіг артилерія? У нас немає замовлення на артилерію. І мене відправили в учебку в Одесу. Я їздив туди двічі. Спочатку там кажуть: обирай куди підеш — розвідка, морська піхота, або десантник. Я кажу: ну, блін! Я однаково далекий від усього цього, то ким скажете, тим буду. Вони схилялися, що мені місце в десанті, а потім там жінка-психолог дивиться мої документи і питає: чекай, а скільки тобі років? А мені на той момент було 46. Вона каже: повних 46? – Так, в цьому році буде 47. – А, так ти нам не підходиш, ми в ці підрозділи беремо до 45 включно. – І що мені робити? – Їдь додому. І я поїхав з Одеси додому, в Суми. Знаєш, за одну добу проїхати з Сум і у зворотному напрямку на "Газелі" — незабутнє враження. Я думав, що і хребет там залишиться, і голова…

Викликають мене знову – а я уже отримав відношення пресофіцером в одну із бригад. Усе-таки у минулому журналіст. Я з цим відношенням – до ТЦК, а там кажуть: нам насрати на твоє відношення. Ми тебе направляємо в Одесу. – Так ви ж Одесу мене вже відправляли. – Ну, то були бойові підрозділи, вони до 45 тільки беруть. А це ми тебе відправляємо в тилові, туди беруть до 52.

Поїхав вдруге. За столом подивились на купу тилових спеціальностей, кажуть: хочеш в речову службу або в продслужбу? Я був далекий що від тієї що від тієї. Але якось так думаю: оскільки у мене є проблеми з обмеженням апетиту (посміхається. – Є.К.)…Тут вони і самі кажуть: ладно, підеш у речову. Так я пішов в напрямку фахівця речової служби.

- Ти нині вже старший лейтенант, начальник речової служби тилу логістики однієї з піхотних бригад. З чого складається типовий день начреча?

- Типовий день починається з того, що десь в 7:30 ти обов’язково прокидаєшся, тому що в коридорі поруч люди починають ходити, сміятися, умиватися, чистити зуби, бубоніти, смажити яєчню. Спочатку я ставив будильник, зараз припинив, бо знаю: ти можеш вдягнути беруші, маску, все, що завгодно, але в 7:30 ти прокинешся. І я прокидаюсь, вмиваюся і меланхолійно іду з кімнати, де я живу, лісом, до кімнати, де я працюю. Там розпалюю грубку, бо за ніч кімната вихолоняє. На 8-му годину іду снідати, о 8:30 у мене починається робочий день. Інколи буває так, що ти свої плани на цей день потроху виконуєш. А іноді буває так, що ти маєш все кинути і якийсь звіт терміново подати. Або кудись їхати на нараду чи везти кудись звіт. І ти радієш цьому, бо це трошки розбиває оцю сірість буденних днів.

- Чи доводилося тобі на твоїй посаді стикатися з організованою корупцією?

- Ні. Дивись, я так розумію, що корупція відбувається на моменті закупівель, а ми нічого не закупаємо. Ми тільки отримуємо зі складів. А тут корупції пробитися важко. Бо, грубо кажучи, ми отримали тисячу одиниць шкарпеток. Привезли. У мене є накладна на тисячу одиниць шкарпеток. Я 300 шкарпеток роздав. 700 лежить на складі. За кожну шкарпетку солдат, який її отримав, розписується. Тут якусь схему придумати важко і безсенсовно. Тому ще в учебці наші викладачі казали так: речова служба – це місце для людей, які не люблять красти. Бо на речовій службі красти фактично нема чого. Де ділися тисяча шкарпеток? От 700 на складі, порахували. А 300? Роздано. Береш солдата Петренка: получав шкарпетки? – Так. І тут уже якогось люфту не залишається.

Взагалі, оскільки я людина, яка дуже не любить, і не вміє, гратися в схеми, то я вважаю, що це моє особисте везіння, що я потрапив саме до речової служби, де буденна паперова робота. Якути просто робиш, намагаєшся, щоб люди були одягнуті і вівся облік.

- У твоїх постах у Фейсбуці я часто бачу слово "тиловий". Прямо ти про це не кажеш, але деяке самобичування помітне. Тобі муляє, що ти в тиловій службі, а не на фронті?

- Ну, як муляє. З одного боку мені дуже пощастило — бо я сплю в теплій хаті. Да, я її сам натопив, але я сплю в теплій хаті.

У нас немає прильотів; хіба часом чутно, що пролетів шахед. Це — найризикованіше, з чим я стикався. З іншого боку, я розумію, що тут, в армії, насправді маленький люфт того, що ти можеш і чого не можеш.

В принципі, якби я поставив перед собою ціль опинитися штурмовиком в якійсь бойовій бригаді, то, думаю, що ця ціль була б досяжна. Але я не ставив перед собою такої цілі. Намагаюсь бути корисним тут. Хоча якісь сумніви в етичності цієї позиції у мене є. Вони були і тоді, коли я був ще не мобілізований і розумів, що я живу мирним життям і все добре, а десь люди гинуть за мене. І зараз типу я вже трошки ближчий до тих людей. Але — все одно дуже далеко від них.

- Ти вже пів року в ЗСУ. До чого в армії тобі ніяк не вдається звикнути?

- Звикнути, мабуть, вдалося — але не вдалося змиритися з відсутністю якоїсь приватності. Тут ти спиш в кімнаті, де є ще люди. Причому те, що я зараз сплю в кімнаті де в мене усього двоє сусідів, це, типу, можна вважати, що я сплю самю Тому що до того, бувало, я спав у приміщеннях, де було 100 осіб, і після цього 15 осіб – то було непогано.

Окрім цього, ти постійно сидиш в кабінеті, де постійно є люди. Тобто відсутня приватність просторова і часова. От я зараз з тобою розмовляю — і час від часу дивлюся, чи ніхто мене ніде не викликає. Бо тут ти постійно на низькому старті, що зараз тобі подзвонять, треба буде щось дізнатися, або доповісти. Перші місяці це взагалі мене дуже сильно вибивало. У мене ж моя звичка писати полягає в тому, що я маю в приміщенні бути сам. Нікого поруч не має бути. А таке в армії неможливо. То я вже зараз потрошку якось намагаюсь призвичаїтись. Але це важко для мене.

І знову ж таки — хочу підкреслити — я розумію, що ці проблеми — ніщо порівняно з тим, які проблеми є в окопах.

- А які речі, які ти раніше не дуже цінував, — ти навчився цінувати?

- Родина. Я її цінував, але як ото кажуть, що наша русофобія недостатня, — так і виявилося, що цінування моє родини недостатнє. Бо коли ти повертаєшся додому на кілька днів, це такий рай і щастя! Навіть винести сміття. Виносиш сміття або йдеш в магазин щось купити — і цей такий кайф! А потім смажиш млинці вдома! І це круто! І ти думаєш: блін, як ти раніше цього не розумів? У тебе було стільки років щастя — а ти думав, що щастя десь попереду.

Або спогади про подорожі з дружиною. Ті ж Карпати, той же Крим ще до окупації; як ми в гори ходили. Тоді здавалося – та все ще попереду. А зараз ти розумієш, що тоді був екстремум щастя.

- Пам’ятаю, як перші місяці у ЗСУ ти жалівся на те, що не пишеться. Потім прорвало? Чи не дуже?

- Не дуже. За пів року написав тільки одне оповідання . І то – оповідання, яке вигадав ще до мобілізації. Хоча зараз я уже навіть пристосувався і можу писати, коли хтось є поруч (а поруч постійно хтось є). Але я досі не можу писати, якщо хтось мені дивиться на екран. Мені треба, щоб екран був мій, і я на нього дивився тільки сам. Тому і своє робоче місце намагаюсь облаштовувати таким чином. Бо якщо хтось дивиться… Дружина моя завжди знала, що якщо я щось пишу, вона заходить і дивиться на екран, я одразу починав ричати. Як собака, який захищає свою миску.

А щодо нового матеріалу — не знаю навіть, з чим це пов’язане, але якесь таке безмолвіє мене охопило.

- Тут ти трішки тут прибідняєшся. Бо у тебе в Фейсбуці є чудові мікронариси про армію. Наприклад, оцей, про хіт-парад армійської іжі.

- Якщо ти подивишся по датах, то останні були десь у жовтні. Бо коли я був у батальйоні, то якось безпосередньо спілкувався із "глибинним народом". У цивільному житті я був далеко він глибинного народу — то він мене дуже зацікавив. . А коли я пішов на підвищення і став служити у бригаді, тут з народом майже не спілкуєшся. Поруч — люди більш-менш з освітою, хороші розумні дядьки. З одного боку, мені з ними значно комфортніше. Але з іншого боку, дуже мало чогось нового, що б я відкривав. Бо там я дивився на тих мужичків, з яких ліпили штурмовиків. І це було ух! А як тут уже опинився, тут, то, з одного боку, якось все окей. І водночас — не дуже цікаво у літературному сенсі. І тут я взагалі перестав писати. А оскільки я людина, яка звикла писати, — я не можу попуститися. Вже навіть вів з собою розмови: Владюшо, ну окей, ти зараз не можеш писати – тоді просто попустись, живи в своє задоволення, як всі інші. Але фігня в тому, що для мене звичайне життя, якщо я не пишу, — це щось неправильне, щось некайфове. Я не можу ввечері засинати задоволеним, для цього мені потрібно вдень писати. А воно не пишеться…

- І все ж таки задуми майбутніх оповідань, повістей або навіть романів, мабуть, вже є? Скажімо, сонграйтер і письменник Сашко Буль сказав мені, що сіквел свого роману, де події відбувались якраз під час вторгнення РФ в Україну, він писатиме вже з більшим розумінням воєнних реалій, адже від початку війни служить в ЗСУ.

- Ну, бачиш,.. реалії я наче теж більше знаю, але…Останнім часом мене додатково пригнічує загибель колег по цеху. Особливо мене вразила загибель поета Максима Кривцова. Просто я дуже любив читати його вірші у Фейсбуці; вони мені здавалися класними. Як людину я його зовсім не знав – це вже потім, читаючи некрологи, дізнався, наскільки це був крутий чувак. А так я його знав не як людину, а як автора. І був під враженням. І от читаю його останній допис, де він про свою книжку пише – і буквально за кілька годин мені трапляється допис, що він загинув. Це дуже вражаюча тема. І з приводу загибелі Кривцова мені особливо гірко думати, що дуже багато книг, пісень, фільмів, чого завгодно буде не написано, не знято, не заспівано, вбито разом з авторами на цій війні. Хтось казав, що це нове розстріляне відродження; інші — що тут принципова різниця, бо те відродження розстрілювали, а це — загинуло в бою. І мені здається, що це велика різниця. Дуже велика. Для України це вже прогрес, що цього разу нас не розстрілюють, а хоча б так.

Наступна думка у мене була про відповідальність тих, хто залишається в живих. Зрозуміло, що вірші Кривцова замість нього ніхто не напише. І з цими ненаписаними віршами доведеться попрощатися. Але мене стала гнітити думка про відповідальність тих авторів — літературних, музичних чи інших — які залишаються в живих. Ти розумієш, що писати тепер треба не тільки за себе, а і за того хлопця. І це мене додатково почало підзужувати: мовляв, чувак, тут люди гинуть, а ти зі своєю кризою носишся — і ніяк не можеш її здолати. Я якось на роздратуванні намагаюсь з нею боротися. Не знаю, наскільки це вдасться.

(UPD. Схоже, невдовзі після нашої бесіди ситуація змінилася, свідченням чому став наведений нижче пост. Побажаємо Владу продовження творчої відлиги! – Є.К.)

- Письменник оперує словами. Які нові слова на цій війні поповнили твій і без того великий словниковий запас? Занотовуєш щось нове?

- Да, тут іноді трапляються дуже класні мовні штуки. Я от вчора о четвертій іду з кімнати, в якій працюю, — а назустріч іде колега. Дивиться на мене, посміхається і каже: ти по роботі чи ну його нах*й? І я починаю реготати, це ж красиво сказано! Це нецензурне, я розумію, але… І отакі моменти бувають (посміхається. – Є.К.).

- Таке питання — дуже літературне, але якраз із військовим ухилом. Свого часу ти обожнював гашеківського Швейка. Армійський досвід і ця війна не змінили твого ставлення?

- Не змінив у тому плані, що абсурду, як тоді, так і зараз в армії багато. При тому, що я розумію дуже велику відмінність. Тобто армія насправді змінилася мало. А ось війна — дуже відмінна. Якщо тоді війна була хєр пойми за що, то зараз для нас війна стосується того, чи будемо ми, чи нас знищать.

При тому абсурд залишається. От у нас такі туалети — типу вигрібних ям. Зараз морози і там починає все замерзати і з дір починають вилізати фекальні сталагміти. Я якраз сидів над цим сталагмітом і згадав, що у Швейка був генерал, який, коли приїжджав до кожної частини, перевіряв ці вбиральні, бо вважав, що це головне, що впливає на боєздатність підрозділів. Я сиджу, згадав — і зареготав. А в армії я ж кажу, що ти не можеш сам ані спати, ані їсти. І срати сам – теж не можеш. Тому що в сусідній кабінці сидять люди. І я чую, що хтось там напружився, тому що туалет — не місце для сміху. Він думає: чого він сміється, що за дебіл? А я згадав про того генерала — і подумав, що якби він побачив оці гори, то його схопила б кондрашка.

Тому Швейка я ніжно люблю. Чесно кажучи, він мені в якісь моменти допомагав. Особливо спочатку, коли я тільки звикав до цього армійського життя. Але я розумію, що швейківський метод "вмикай дурня" тут працює не дуже, — бо я розумію, задля чого я тут. Це може патосно звучить, але я не хочу вмикати дурня, я хочу, щоб віж моєї служби була користь.

- Я чому питаю: до цієї книги буває різне ставлення. Скажімо, відомий тобі письменник Михайло Бриних, який, до речі, минулий рік прослужив на Рівненщині. Так ось, він і Гашека, і його героя недолюблює. Я спеціально попросив його сформулювати, і от що він мені написав: "В юності я кілька разів безуспішно намагався прочитати "Пригоди бравого вояка Швейка" Ярослава Гашека, бо ж постійно хтось із друзів говорив про цей текст компліментарно, захоплено і піднесено. Тоді мені Швейк просто "не заходив". Малоцікаве чтиво про якогось чаплінського, карикатурного персонажа. Та й персона автора не викликала довіри: графоман, провокатор, хамло — ще й червоний комісар під завісу. (Що, до речі, правда. Це я від себе кажу). А втім, років п’ять тому я таки сподвигся прочитати до кінця "Пригоди бравого вояка Швейка", — в надії, що все життя я помилявся. Розчарування було грандіозніше, ніж я міг очікувати. Взагалі не розумію, як можна любити Швейка: нахабного пияка, дезертира, цього дегенерата з феноменальною пам’яттю, пустого і надутого героя, позбавленого й крихти любові до чогось, крім бухла та неробства. Тварина, зрадник, пристосуванець. Жалюгідне видовище. Окреме роздратування — оцей знаменитий "швейківський" гумор, який за кілометр смердить кислим пивом та підсрачниками".

Кінець цитати. Написала людина — дуже серйозно, до речі написала – у якої від природи — офігезне почуття гумору. Що скажеш з приводу його ходу думок?

- Я, по-перше, досить тверезо оцінюю якість свого почуття гумору. Скажу, що вперше я прочитав "Швейка" у 12 чи 13. І потім його перечитував разів 7. Жодну книгу в своєму житті я не перечитував стільки разів! Хоча зараз я його не перечитував років, мабуть, 15-20 точно. І розумію, що, можливо, я навіть побоюсь перечитувати. Бо мені страшно, що я відкрию і подумаю: що за хєрня? Але тут уже може це якесь таке вікове, така сентиментальність. Я розумію, що коли дасть бог, колись ми з донькою поїдемо у звільнений Крим, і я буду їй показувати: а оце Судак, а оце — щось інше. І отут, в Судаку, я дивився на таку красиву дівчину, а отут ми впивали, а отут реготали, а отут я ригав… У мене з Кримом такий бек! А для доньки це буде одне з місць відпочинку, вона спитає: Тату, а в чому кайф? В Туреччині гори вищі… і так далі.

Отак і зі Швейком. На ньому уже такі напластування моїх особистих емоцій, що я уже не знаю, чи мені він подобається через чисту якість тексту, чи свого часу він мені стільки радості подарував, що це закарбувалося, — і я уже не розрізняю; для мене уже зліпилися і сам Швейк, і той кайф, який у мене тоді був. Спробую, мабуть, прочитати, — але мені здається, що він мені і досі сподобається. Принаймні я ж кажу, що в армії я згадував про нього кілька разів — і саме як якусь таку помічну штуку. Коли хотілося вити, я згадував Швейка і попускало.

- Я читав твій пост про те, що ти їздив до Львова, бо став дипломантом премії Львова — міста літератури. І починали урочистості з хвилини мовчання пам’яті Максима Кривцова. Серед інших дипломантів була і загибла у Краматорську Вікторія Амеліна. Знаєш, мало чия загибель викликала такий загальний зойк болю, як загибель цих двох. Нехай і суто у нашій бульбашці у Фейсбуку. Чи це знак того, що письменники і поети під час війни мають для нації навіть більшу вагу, ніж за мирних часів?

- Мені здається, що така реакція була в нашій бульбашці. Грубо кажучи, зайди у вагон метро в Києві — і спитай людей, чи чули вони щось про Кривцова і його загибель. 99% скажуть, що взагалі не чули. 1% скаже: щось чули, по телевізору казали. І все. Тобто в нашій бульбашці – так. І я розумію, чому. Бо я ж кажу, коли ти читаєш вірш хлопця, і тобі цей вірш дуже подобається. Там і про смерть вірші були. І ти читаєш і думаєш: блін, чувак, живи, будь ласка, живи. Ти думаєш, що може є якась магія: якщо багато-багато говорити про смерть, то вона обійде. Ти сподіваєшся, що так буде з ним. А потім ти читаєш новину про те, що він загинув, — і це справляє більше враження, аніж якесь там зведення… В зведеннях у нас не пишуть про втрати.

Знаєш, у мене зараз із Сумами єдиний зв’язок, окрім родини і друзів: я на сайті мерії читаю новини про похорони загиблих солдат. І якщо ховають якогось чувака, ти читаєш прізвище і думаєш, чи міг ти його знати. Думаєш: рік народження приблизно мій; читаєш його біографію… І все. Шкода, чувак загинув, ти поставив сльозливий лайк…А тут, звісно, коли ти цього поета знаєш начебто більше, лайкаєш його вірші – це сприяє емоційній реакції.

Але в принципі мені здається, що якоїсь там особливої ролі поети чи взагалі митці в цій війні не відіграють. І взагалі це — особливість індустріальної війни, коли ані героїзм, ані якісь індивідуальні особливості майже ні на що не впливають. Бо тупо у кого більше снарядів, у кого більше гармат, — ті переламують.

Це раніше було по-іншому. На оцій церемонії нагородження у Львові актори театру Лесі Українки показували уривок вистави авторства Лесі Українки про шотландського короля, який бореться з англійськими поневолювачами. І там відчувається, що раніше була війна, коли твоє рішення, твій подвиг, твій героїзм, міг вирішити інакше, переіначити історію.

А зараз хєрня цієї війни полягає в тому, що весь індивідуальний подвиг, героїзм — просто втрачається, тоне і гине. Знаєш, це як Сталіну говорили, що Папа Римський такий впливовий, а Сталін казав: а скільки він може виставити дивізій? Це вкрай уй*бищний підхід. Але, на жаль, в цій війні діє той самий принцип: а що там ваш героїзм, ваші поети? Та насрать. Поет гине так само, як слюсар. І це — демотивуюча і страшна особливість цієї війни. Ти можеш бути героєм – і це ні на що не впливає.

- Насправді така картина — десь із Першої світової.

- Так, це особливість всіх індустріальних війн. Війна Півдня і Півночі у США вже була індустріальна, але там ще був присутній якийсь індивідуальний героїзм. А уже Перша світова — це було, коли просто чисто якісь маси зважуються – і, умовно кажучи, мільйон баранів сильніше за тисячу левів. І все. З цим щось важко зробити. І це дуже мене гнітить.

З іншого боку, я часто думаю про досвід тієї ж УПА. Яка взагалі вела безнайдійну боротьбу… Блін, тут принаймні є яка-не-яка держава Україна, якісь союзники, які щось допомагають. А тоді УПА – була сама по собі проти цих упирів. І от задля чого вони боролися? Можна сказати: та хєжр його знає, для чого вони боролися. Положили купу людей без жодного результату, навіть без надії на результат. Але все одне хочеться якось вірити. І я вірю, що ота їхня боротьба, та їхня кров, той їхній героїзм, та їхня загибель – вони були недарма. Хоча якщо рахувати по-бухгалтерськи, — ні до чого не призвели. Просрали? Просрали. Совіти тоді перемогли? Перемогли. І чого ви добилися? Нічого не добилися. Але мені здається, що те, що вони зробили тоді, дало можливість відбутися тому, що відбулося потім в Україні — і відбувається зараз. Я не можу це довести. Але мені здається, що якби не було тоді УПА, не було б зараз і цього опору. Прийшли б і захопили в перший день Суми, у другий –Харків, у третій –Київ. І все: постріляли, когось би виселили, когось – вбили, і на тому б закінчилось. Але дали тягла русні, стоїмо і це сталося, як завдяки сучасним героям, так і героям минулої війни. Хочеться вірити в це. Бо просто змиритися з тим, що да, ми живемо в безгероїчну, безідейну епоху, — страшно.

- Знаєш, я помітив, що герої твоєї книги "Після 24-го" — дуже різні, але в одному майже однакові: всі вони російських окупантів називають руснею. Русня, русняві… І за цим, звичайно, помітна авторська позиція. Не росіяни, а русня. Таке уніфікуюче слово — немов це не живі люди, а білі ходоки з романів Мартина.

Тому спитаю тебе напряму: а як ти нині сприймаєш росіян як націю?

- Чому мені сподобалось слово русня і я його достатньо вживав? Для мене русня – це щось таке несформоване, якесь "дурного но много" щось таке, що лізе, якийсь сель — і все. І чесно скажу, я дуже мало думаю про них, майже не намагаюсь їх якось осмислювати. Тому що, мені здається, це настільки ірраціональне явище, що якось їх осмислювати – це надавати їм раціональності, яка їм не притаманна. Не пам’ятаю, хто це говорив: мовляв, от ви будуєте моделі, чому Путін вирішив так і так. Але ви не враховуєте однієї штуки: а може, наснилася Володимиру Володимировичу свята матрона і сказала, що ось треба так. І він зробив так…

Коли ми думаємо про цей руський народ, руську культуру, як же так сталося, то ми робимо одну і ту ж помилку. Ми якось автоматично власні якості переводимо на них і думаємо: ми ж люди, не якісь там людожери? Отже і вони люди. І тут, мені здається, присутня логічна помилка. Бо русня — це настільки щось таке поза межами розуму, щось таке несформоване, первинне зло. І все. Єдине важливе про них свого часу сформулював Хвильовий: геть від Москви. Тобто триматися подалі, у будь-яких проявах. Тому я не вірю в хороших руських чи поганих руських. Просто триматися подалі. І все. І поменше про них думати.

- Але серед цього слизу є люди які, реально виходять з пікетами. Їм дають по 10, по 15 років. Є окремі люди на кшталт дівчини, яка будучи хворою, підміняла цінники у супермаркетах – на антивоєнні лозунги – і отримала за те багато років тюрми. Отакі люди для тебе – хто вони? Винятки, які підтверджують правило? Чи відхилення від страшної норми?

- І не те, і не те. Я ж кажу, мені все одно, що там. Я окреслив отаке біле коло, як Хома Брут в церкві. І от те, що в середині – те моє, це те, за що я хвилююсь. А те, що там – хто, як, заміняв, не заміняв… у мене не вистачає емоційного ресурсу ще думати, що там є хороші люди. Мабуть, є, а може, і нема. Я не знаю. Просто викреслити і забути. Не хочу думати. Якось перегорнути сторінку — і все. Як, що з ними буде. Це їхні проблеми, хай займаються. Так, я розумію, що це і моя проблема. Тому що ці суки не дадуть нам займатися нашими проблемами. Але те, що я буду думати про те, нічим не допоможе. Така моя позиція.

- Останнє запитання: Владе, ми переможемо у цій війні?

-Насправді те, що ми досі існуємо і досі боремось – це вже перемога. І, сподіваюся, далі буде.

Євген Кузьменко, "Цензор.НЕТ"

Фото: архів Владислава Івченка