Усі, хто отримав крутий протез руки, просять ще один – механічний, щоб в саду чи городі поратися – керівниця Superhumans Ольга Руднєва *
Вона радіє успіху кожного свого пацієнта та вірить у їхні мрії не менше, ніж вони самі. Вони ж називають її "мамою" і часто діляться з нею як своїми переживаннями та страхами, так і радісними новинами.
Вона – Ольга Руднєва, керівниця Superhumans Centre, який повертає людям їхні втрачені можливості. Вони – військові та цивільні, які зазнали різних травм внаслідок війни, а тепер вчаться жити заново завдяки спеціалістам цього центру.
"Я знаю всі їхні недоліки, всі їхні слабкі та сильні сторони, приймаю їх такими, як вони є. І дуже щиро, дуже тепло їх люблю. Мені приємно, що в мене є ця пацанва і дівчатка мої. Це – мої "дітки", – каже Ольга, яка до цього 18 років керувала Фондом Олени Пінчук.
Реабілітаційному центру Superhumans рік. Це – ініціатива співвласника групи компаній TIS Андрія Ставніцера. Тут допомагають постраждалим від війни пройти протезування, реконструкцію та лікування ПТСР.
Про історії пацієнтів Superhumans, їхні мрії, а також шлях до нового життя "Українська правда" поговорила з керівницею центру Ольгою Руднєвою.
Нижче – скорочена версія інтерв’ю. Повну версію розмови дивіться на YouTube УП 17 квітня о 18:30.
"Це до біса складно навчитися ходити із залізною кінцівкою!"
– Superhumans – це проєкт, який реабілітує "не заради цілі, а заради мрії". Про що мріють ваші пацієнти?
– У нашого Сергія була мрія забирати дитину з пологового, стоячи на своїх двох. А наш Гена мріяв пісяти стоячи. Мрія пані Антоніни була дуже болісною – після реабілітації повернутись у Вугледар та перепоховати свого загиблого сина.
Немає маленьких мрій і немає завеликих. Усі мрії дуже різні.
– У чому взагалі різниця між реабілітацією заради цілі і реабілітацією заради мрії?
– Мрії потужніші за цілі. Ціль дуже прагматична, а мрія – це те, заради чого варто жити. У мрії завжди є якась частинка романтики.
– Ким був ваш перший superhuman і що особисто ви відчули в момент, коли побачили його на протезах?
– Це був Віталік. Я на все життя запам’ятала ці емоції, коли ти бачиш, як людина, яка пів року не мала руки, до всього торкається. У нього було таке дитяче захоплення! Він був такий щасливий, що немає просто слів описати це. І ми були щасливі поряд із ним.
Я досі бігаю подивитися, як наші пацієнти роблять перші кроки, що вони кажуть, як вони почуваються в цей момент.
– Чи є хтось, хто не усміхається, коли стає на протези, а плаче?
– Звісно. Бо є очікування, як воно має бути. І коли ти вперше стаєш на протез, це може бути не так, як ти собі уявляв.
Це до біса складно навчитися ходити знову із залізною кінцівкою! Це інша механіка ходи, це дуже багато зусиль. Особливо коли ти сидів певний час. А хтось сидить у кріслі колісному по 6–7 місяців!
Чим менше очікувань, тим простіше, напевно.
– Чимало військових, які мають складні ампутації, часто жартують над собою і своїм пораненням. Коли ви чуєте такі жарти від своїх superhumans, для вас це ознака того, що вони на шляху до одужання, чи сигнал, що є якась проблема?
– Коли людина може говорити про свою травму, коли вона може жартувати, це означає, що вона прийняла цю травму і може про це вільно говорити. Відповідно, для нас це дуже гарний знак.
