Мирослав Маринович: "Дратує слово "зубожіння" *

Мирослав Маринович: "Дратує слово "зубожіння"


“Українців не можна уніфікувати під одну модель. Ми завжди були й будемо різні. Бог дав нам це різноманіття, і в ньому – наше багатство. Хоч ми сприймали це як трагедію. Нам треба бути єдиними, але не однаковими”.

Незалежність України була моєю рожевою мрією. Знав, що це станеться. Але не уявляв, що за мого життя. Людина не буває сильна щодня. Сьогодні маю силу до боротьби, завтра – слабкий. Сила може з'явитися нізвідки, туди ж може й піти.

Не люблю брехати й робити із себе інтелектуала.

Почуваюся на одне покоління молодшим, ніж є насправді. Даються взнаки роки, згаяні в таборі й на засланні. Коли вийшов на волю, нудився з ровесниками, спілкувався з молоддю. Так і дотепер. Та тіло нагадує про дату в паспорті.

Сміюся щоразу, коли питають про плани на найближчі кілька років.

Мирослав МАРИНОВИЧ, 72 роки, правозахисник, публіцист. Народився 4 січня 1949-го в селі Комаровичі Львівської області. Батько – водій, мати – продавщиця у книгарні. Закінчив електрофізичний факультет університету ”Львівська політехніка”. Фах – інженер електронної техніки. Служив у військах радіозв’язку у Вологді. 22 травня 1973 року після покладання квітів до пам’ятника Тарасові Шевченку вперше затримала міліція. За розпорядженням КГБ звільнений із роботи в київському видавництві ”Техніка”. 1976-го став співзасновником правозахисної організації ”Українська Гельсінська група”. За рік арештований. Після 11 місяців слідства засуджений до семи років таборів суворого режиму та п’яти років заслання за протирадянську агітацію та пропаганду. Ув’язнення відбував у селі Кучино Пермської області. Брав участь у правозахисних акціях. 150 днів провів у штрафному ізоляторі, півтора року – у приміщенні камерного типу. Кілька разів оголошував голодування, найдовше тривало 20 днів. Організація ”Міжнародна амністія” визнала в’язнем сумління. Під час заслання працював столяром у селі Саралжин, Казахстан. Відмовився подавати клопотання про помилування. Навесні 1987 року повернувся в Україну. 1991-го реабілітований. Засновник першої групи ”Міжнародної амністії” в СРСР та Української асоціації ”Міжнародної амністії”. Член громадської ради Українсько-Американського бюро захисту прав людини. Працював журналістом у дрогобицькій газеті ”Галицька зоря”, викладав історію християнства в Дрогобицькому педагогічному інституті, співробітник Інституту східноєвропейських досліджень. Засновник і директор Інституту релігії і суспільства Львівської богословської академії – нині Український католицький університет. Проректор з питань призначення та місії УКУ. Почесний президент Українського ПЕН. Кавалер ордена Свободи, ордена князя Ярослава Мудрого V ступеня, ордена ”За мужність”. Лауреат премії Василя Стуса та Станіслава Вінценза. Почесний громадянин Дрогобича та Львова. Дружина 73-річна Любов Хейна – журналістка, літературна редакторка. Дітей не мають. Виховали племінника дружини Михайла Хейну, 42 роки. Не їсть сала. Захоплюється працями американського історика та письменника Тімоті Снайдера. Відпочиває з книжками Аґати Крісті. Живе у Львові

Мирослав МАРИНОВИЧ, 72 роки, правозахисник, публіцист. Народився 4 січня 1949-го в селі Комаровичі Львівської області. Батько – водій, мати – продавщиця у книгарні. Закінчив електрофізичний факультет університету ”Львівська політехніка”. Фах – інженер електронної техніки. Служив у військах радіозв’язку у Вологді. 22 травня 1973 року після покладання квітів до пам’ятника Тарасові Шевченку вперше затримала міліція. За розпорядженням КГБ звільнений із роботи в київському видавництві ”Техніка”. 1976-го став співзасновником правозахисної організації ”Українська Гельсінська група”. За рік арештований. Після 11 місяців слідства засуджений до семи років таборів суворого режиму та п’яти років заслання за протирадянську агітацію та пропаганду. Ув’язнення відбував у селі Кучино Пермської області. Брав участь у правозахисних акціях. 150 днів провів у штрафному ізоляторі, півтора року – у приміщенні камерного типу. Кілька разів оголошував голодування, найдовше тривало 20 днів. Організація ”Міжнародна амністія” визнала в’язнем сумління. Під час заслання працював столяром у селі Саралжин, Казахстан. Відмовився подавати клопотання про помилування. Навесні 1987 року повернувся в Україну. 1991-го реабілітований. Засновник першої групи ”Міжнародної амністії” в СРСР та Української асоціації ”Міжнародної амністії”. Член громадської ради Українсько-Американського бюро захисту прав людини. Працював журналістом у дрогобицькій газеті ”Галицька зоря”, викладав історію християнства в Дрогобицькому педагогічному інституті, співробітник Інституту східноєвропейських досліджень. Засновник і директор Інституту релігії і суспільства Львівської богословської академії – нині Український католицький університет. Проректор з питань призначення та місії УКУ. Почесний президент Українського ПЕН. Кавалер ордена Свободи, ордена князя Ярослава Мудрого V ступеня, ордена ”За мужність”. Лауреат премії Василя Стуса та Станіслава Вінценза. Почесний громадянин Дрогобича та Львова. Дружина 73-річна Любов Хейна – журналістка, літературна редакторка. Дітей не мають. Виховали племінника дружини Михайла Хейну, 42 роки. Не їсть сала. Захоплюється працями американського історика та письменника Тімоті Снайдера. Відпочиває з книжками Аґати Крісті. Живе у Львові

- Мати виховала мене патріотом. Але просила не вступати в жодну підпільну групу. Розуміла, що це небезпечно.

Формували мене два автори – Тарас Шевченко й Александр Дюма. Над першим я плакав, з другим учився цінувати дружбу та солідарність.

Під час вступу в Київський університет отримав трійку з фізики. Припускаю, мене свідомо покарали, бо обрав мову іспиту українську. Потім дякував Богу, що так сталося. Тодішній Київ не дав би того, що дав Львів. Система перемолола б мене.

Перше місце роботи – секретар комсомольської організації на заводі в Дрогобичі. Побачив комсомольську еліту зсередини. Я був ідеалістом, а вони просто будували кар'єру. Це опритомнило.

Відрахували з військової кафедри, бо якось обмовився, що Київ не є українським містом. А хіба був він такий тоді?

Перед закінченням політехніки офіцер КГБ пропонував роботу і прописку. Натомість просив про співпрацю. Це нагадало, як кардинал Рішельє пропонував д'Артаньяну зрадити мушкетерів і перейти в його гвардію. Відмовив.

Психологічно в армії було важче, ніж у тюрмі. У війську – безсловесна покора. У таборі міг написати лист протесту і спрямувати прокурору.

Від дідівщини врятувала вища освіта. Всі сержанти хочуть писати красиві листи коханим, гарно оформляти фотоальбоми. От я це й робив за них. Так завоював авторитет.

Під час служби відмовився голити вуса. Нашу роту вишикували перед лазнею. Кажуть: "Ніхто не митиметься, доки Маринович не поголиться". Довелося підкоритися. Відтоді не терплю колективної відповідальності.

Під час слідства матері лише раз дозволили мене навідати – щоб повідомити про смерть батька. На прощання обійняла й намагалася щось сказати. Це помітили, підняли ґвалт. Я так і не розчув, що вона говорила.

Брав усю вину на себе. Про це заздалегідь домовився з головою УГГ Миколою Руденком. Слідчі навіть сміялися з такого. Називали мене нескромним.

Табір – не санаторій. 10 років в ув'язненні й засланні тяглися, як 10 років. Довго.

Компроміс із тодішньою владою був неприйнятний. Вона так забрехалася, що співпрацювати з нею означало зрадити себе. Але не хочу видаватися героєм.

Коли почалася перебудова, до мене прислали офіцера КГБ. Я сказав: "Схвалюю нову політику. Бо вона закінчиться тим, що ви називаєте сепаратизмом, а я – звільненням поневолених націй". Офіцер зареготав: "Такого ніколи не станеться". Цікаво, чи згадав він мої слова за кілька років?

Бувало, інстинкт самозбереження волав на повну. Але розум і серце не дозволяли чинити інакше. Хотіли чути лише правду, бути на боці правди.

Самотність ніколи не лякала. Та розумів, що таких, як я, небагато.

Треба шанувати людей, які йдуть на жертву. Але не можна вимагати в когось бути жертовним. Бо тоді це не жертва, а тортури.

Голод – страшна штука. Під час голодування ввижався хліб. Триматися допомагало те, що були люди, які відмовлялися від їжі на довше, ніж я.

Комуністи, які раптом стали патріотами, часто є пристосуванцями. Їм легко жити, виголошуючи гасла. Та чи змінилися вони всередині? Навряд. Політична еліта перефарбовується, методи лишаються ті самі.

У російській імперській короні є головний діамант – Київ. Без нього не буде імперії. Тому їхня мета – якщо не захопити Україну, то бодай повернути її у свою сферу впливу.

Україну відпустили так легко, бо думали, що, набавившись незалежністю, ми втомимось і повернемось. І це буде новий, добровільний союз, нові правила. Росія наче поставила кошик під яблуню та чекала, коли плоди впадуть до нього. Яблука визріли, та падати не захотіли. Помаранчева революція стала шоком для Кремля. Вони вперше відчули, що можемо не повернутися. Після Революції гідності переконалися в цьому остаточно. І почали трусити дерево.

Путін – злочинець, але не божевільний. Вивіряє кожен крок. Пересуває шахові фігури так, щоб змусити цивілізований світ зробити хід, на який він очікує.

Консолідованість українців підносить ціну нової окупації. Без єдності нас зможуть легко взяти голими руками.

Будемо в небезпеці, доки не усвідомимо своєї генетичної хвороби. Митрополит Андрей Шептицький назвав її моральною гемофілією (гемофілія – захворювання, за якого навіть незначна рана може призвести до великої втрати крові. – Країна). Найдрібніші суперечки роблять того, хто з нами не погоджується, більшим ворогом, ніж справжній противник, який чатує на нас. Росія знає ці наші слабкості. Мене лякає, що, коли їхня армія стоїть під вікнами, ми далі сваримося через те, хто кращий гетьман.

Радянська система була набагато потужніша, ніж теперішня російська. Та все ж упала. Вірю, що Росія в тому вигляді, як зараз, теж не має майбутнього.

Ми зробили фантастичний поступ. Інша річ, що в усіх є певні очікування, які створюють психологічний дискомфорт. Подорожуючи Європою, бачимо: може бути ще краще. Але мало хто подорожує Індією чи країнами Африки. А дарма.

Дратує слово "зубожіння". Таке зубожіння, що неможливо проїхати вулицею, не постоявши в заторі.

Наші очікування не збігаються з відповідальністю. Хочете жити, як німці, – працюйте, як вони.

Є книжки, на які поглядаю заздрісно. Розумію, що до кінця життя не прочитаю – забракне часу.

Не я прийшов до Бога, а Він до мене. Це сталося, коли я був у в'язниці. Бог завжди приходить до покараних несправедливо. Відтоді веде мене через життя. Хоч я не завжди слухаюся. Та це вже моя особиста відповідальність перед ним.

Людська душа не зникає. Вона повертається до Бога й відповідає за те, що було за життя. Вірю, ті муки сумління, які переживаю зараз, знайдуть розв'язок на тому світі.

Молоді чоловіки найперше звертають увагу на вроду жінки. Мені насамперед була важлива постава: погляди, етичні думки та норми, принципи. Я шукав супутницю життя.

Познайомився з Любою ще до арешту. Писала мені в табір, хоча більшість листів не доходила. Коли був на засланні, приїхала провідати. Провели разом кілька гарних днів, багато розмовляли. Вона поїхала, а мене накрили неспокій і туга. У першій відпустці в Києві освідчився. Люба не просто відповіла ствердно, а й погодилася кинути роботу й переїхати до мене.

На цю тему: Петр Рубан: несокрушимый и забытый

Служити – великий дар. Але це не означає, що треба стати рабом для когось. Інакше це прислужництво.

Сучасна молодь засвоїла, що таке свобода. Бачу її в очах студентів. Мають і відчуття власної гідності. Бракує лиш усвідомлення гідності інших людей.

Свобода без відповідальності – сваволя.

Акт Злуки став початком нашої єдності. Його продовжили майдани – помаранчевий і Гідності. Українців не можна уніфікувати під одну модель. Ми завжди були й будемо різні. Бог дав нам це різноманіття, і в ньому – наше багатство. Хоч ми сприймали це як трагедію. Нам треба бути єдиними, але не однаковими.