Театр починається з вішалки



Цей напіванекдотичний — напівправдивий вислів знають навіть ті, хто в театрі ніколи не був. Безперечно, він не претенедує на те, щоб вважатися істиною в останній інстанції. Натомість кожен може підкоригувати цей вислів, відповідно до своїх уподобань. Різноманітність варіантів може коливатися від “Театр починається з буфету” до “Театр починається з буклету”. Однак, як на мене, для кожної окремої людини театр починається перш за все зі знайомства.

Театр починається= з= вішалки

Особисто моє знайомство з театром розпочалося, як це не дивно прозвучить, із приїзду гостей. Кожен поважаючий себе турист, приїжджаючи у те чи інше місто, намагається побачити все, чим воно славиться. Львів, на моє тепер вже глибоке переконання, є колискою українського театрального мистецтва, а тому, звісно, гості вимагали походу до театру, як однієї з невід’ємних частин культурної програми. Я, як справжня господиня, відмовити не могла. Звісно, офіційно моє знайомство з театром відбулося набагато раніше, ще в школі, коли всіх примусом ганяли на ту чи іншу постановку. Проте чи то я ще була замала для істинного розуміння, чи то спрацював ефект супротиву, але взаємності у моїй душі театр не знайшов.

Театр починається= з= вішалки

Однак, він отримав реванш — остаточну й безкомпромісну перемогу над мною, при чому нокаутом, тоді, коли до мене приїхали гості. Того пам’ятного недільного вечора, збираючись до театру імені Марії Заньковецької, я навіть не підозрювала, що на мене чекає. Не знала, що буквально за декілька годин я зустріну те, що дуже багато чого змінить у моїй душі. Вистава, яку ми дивились того вечора, була драмою з жіночого життя — “Дім Бернарди Альби” Ф.Г.Лорки. Такого шквалу емоцій я не відчувала давно. Я наче сама стояла там на сцені, відчувала, грала, жила. Неначе цього бар’єру між актором і глядачем, між мною і театром немає. Захват, радощі, сум, пристрасть, істерика – людство просто не придумало ще таких слів, які б змогли повністю описати мій стан і емоції. Відтоді у мене вселився театральний демон (у хорошому розумінні цього слова).

Театр починається= з= вішалки

Знайомство з театром – це як знайомство з першим коханням. Спершу ставишся до нього недовірливо, нишком приглядаючись і спостерігаючи за ним з-під опущених вій. Спершу ти тримаєш дистанцію, готова будь-якої миті розвернутись і втекти. Однак згодом це стає дедалі цікавіше, погляди стають більш сміливішими, в очах грає вогник азарту, і ти робиш перший крок. Театру треба віддаватись, як коханню, наче це раз і назавжди. До нього треба йти зі щиро відкритим серцем, адже дуже важко достукатись, коли двері наглухо закриті бронею байдужості. Так, можуть бути розчарування, невдачі чи перерви. Однак, переглянувши погану постановку, чи бездарну гру акторів, ви можете розчаруватись у виставі, у акторах, у режисері, але аж ніяк не в театрі. Бо театр, як і любов, — це життя, це те вічне, що залишається у наших душах назавжди. Це те, що примушує нас задуматись і переоцінити власний духовний світ.

Характерною особливістю нашого суспільства, на жаль, є значне заглиблення у теле- та кіноринок. Пропозиція таких товарів у декілька разів перевищує попит, що неминуче призводить до погіршення якості. Як результат, людина не бачить різниці між мистецтвом і звичайною бульварщиною. Театр перебуває не на піку популярності. Сучасна людина у більшості випадків віддасть перевагу перегляду чергового голлівудського блокбастера, аніж високохудожньої вистави. Та разом із тим, інтерес до театру як такого все ж залишається стабільним. Неопосередковане спілкування з живою людиною продовжує бути цінністю, незважаючи на будь-які новітні технології.

Театр повинен бути різним, потрібна щоденна провокація глядач, адже саме провокація є основою інтересу. А інтерес, в свою чергу, примушує глядача не просто прийти в театр споглядати ті чи інші сюжетні колізії, а дає поштовх до роботи думки. Кожен спектакль — це інсценізоване життя. Це розгляд сучасних проблем суспільства. Це неприховані емоції. Переглядаючи гру акторів, ми занурюємось у їхній світ, співпереживаємо з ними, розділяємо їхні почуття. На сцені ми впізнаємо себе, свої риси характеру, свою поведінку, або навпаки, замислюємось над поведінкою "людей сцени". Ми переглядаємо інсценізовані уривки життя, робимо висновки, змінюємо погляди, ігноруємо. На сцені йде переродження нашої душі.

Надзвичайно люблю в театр той момент у театрі, коли опускається завіса, коли повільно стихають оплески і глядачі виходять із зали. Працівники неквапом починають накривати крісла тканиною. Все довкола стихає. Саме тоді можна почути тихе і рівномірне дихання театру, як він, подібно до кактуса, повільно вдихає всі негативні емоції. Натомість нам віддає те, заради чого, власне, і варто ходити в театр, — відчуття блаженного і нескінченного щастя. Саме тоді можна почути, як до тебе промовляє історія.

Коли світ придумував театр, він прагнув знайти таке місце, де міг собі дозволити дивитися на себе у дзеркало, яке б показувало, яким він є, був, а чи міг би бути. Часом йому вдавалося бути потішним, часом – трагічним, іноді – добрим, а інколи – злим і безжальним. У будь-якому випадку, театр став тим, чим є сьогодні. Чарівним місцем, сповненим пристрастей, фантазії, почуттєвих видінь, експериментів із часом і простором та майстерністю людей, які добровільно запрягли себе у ярмо вічного служіння тому світові, який його створив.

Театр починається= з= вішалки

У кожного театру — своя доля. Кожен із них воює за своє виживання, прогинається під тягарем грошей, інтересу, боротьби за глядача. Глядач воістину загадкова істота. Але часом його реакцію можна прорахувати не лише вибором найкращих акторів, але і жанрів, які йому запропонувати. Отут чатує найбільша з можливих небезпек. Іти на приводі смаків публіки, чи дотягувати публіку до смаків мистецтва. Найчастіше зараз глядач іде на комедії, на щось легке і невибагливе. На мою думку, це і не добре, і не погано. Безперечно, театр також мусить приносити задоволення. Людина, що приходить подивитися виставу, прагне тут відпочити, набратися сил, емоцій, увібрати в себе позитивну енергетику. Однак, треба розмежовувати те, що дає людині цей відпочинок, і те, що опускає її, те, що сприяє її деградації. На щастя, існують ще відважні люди, які не бояться робити щось, можливо, простіше з точки зору постановки, зате набагато вибагливіше у сенсі сприйняття. Бо що в наш перенасичений образами і звуками час може бути важчим за спробу захопити глядача словом, без вигадливих акустичних і світлових прикрас?

Розповідати що таке театр, чи писати рецензію на ту чи іншу виставу – все одно, що нюхати запах троянди з картинки. Як би яскраво ти не зобразив чи описав, а всю палітру емоцій читач все одно не відчує. Це треба бачити, це треба відчувати. І кожен сам для себе визначить, що для нього театр. Неможливо визначити конкретну формулу успіху театру, адже це все-таки, любі мої, не математика. Максимум фантазії, мінімум обмежень і нерозривна єдність трьох – режисури, акторства і глядача. В театрі поєднується талант актора і письменника, в результаті союзу яких народжується мистецтво такої високої проби, про яке можна з впевненістю сказати – воно вічне.

Попри всі негаразди, пов’язані радше з віянням нової епохи, театр продовжує плідно працювати і розвиватись на полі духовного збагачення людини. Цей живий організм ніколи ніколи не зупиниться, бо вбирає усі попередні надбання, але водночас залишається експериментальним. Якщо театр і може чимось допомогти людині, то це зробити її трішки кращою і щасливішою. Хай це будуть сльози, сміх чи роздуми, але байдужою вона не залишиться ніколи.